МАХНО І МАХНІВЦІ. ВРАЖІННЯ ОЧЕВИДЦЯ | 1919 рік | Мирослав Ірчан скачать в хорошем качестве

МАХНО І МАХНІВЦІ. ВРАЖІННЯ ОЧЕВИДЦЯ | 1919 рік | Мирослав Ірчан

#усс #махно #директорія #козаки #моя_просвіта #повстанці #унр МАХНО І МАХНІВЦІ. ВРАЖІННЯ ОЧЕВИДЦЯ. Мирослав Ірчан Ніч 13. вересня 1919 року. Місяць своїм сяйвом облив степ як море широкий, як небо безкраїй. Ніде ні деревинки, ні ліса. Тільки копи збіжа чорніють по полі, як стежі, по ждуть мовчазно ворога. Широкою степовою дорогою посувається повільне військо. Це Усусуси. Йдуть на Умань. Попереду кіннота зі своїм славним ком. Льоньом. За нею піхота з сотником Московським, а за ними тяжкі пушки та довгі обози. Доходила північ. Похід пристанув. Перед містом, що заховалося перед степом в балці. Кіннота поїхала на розвідку. Місто вимерло ніби зачароване. Ніде живої душі, ніде промінчика світла. Якось лячно в ньому. Довгі, дивоглядні тіни, що падуть при світлі місяця від дерев та домів, пригадують страшних великанів або костисті примари з казок. На передмістях того міста розташувалася армія Махна. Мимовільно кождий призадумався на цю вістку. Про Махнівців знаємо з часописів. Вони люди страшні, безпощадні. Саме нам довелося стрінутися тепер з ними. І Усусуси тихцем наближались до них… На другий день Махнівці перші прийшли до нас. Було їх кількох. Ми дивилися на них, як на людей з другого світа. Їх обличчя чорні в очах вогонь, на голові буйне волося. Одягнені ріжнородно. З нами воювати не думають. Воюють тільки з Денікінцями, або як вони їх називають: "кадетами". Довго росказували нам про свої переживання, про своє життя й армію. Зацікявлений тим, спитав я одного визначнійшого Махнівця, чи не мігби я відвідати їх штаб — як письменник, що шукає вражінь. Він згодився і сказав, що прийде по мене. Від того дня ждав я нетерпеливо і діждатися не міг. Аж в суботу 20. вересня 1919. зявився ожиданий повстанець і заявив мені, що він готовий до відїзду. Я був радий. Та небаром, признаюся, радість моя перемінилася в нервовий острах. Лєґендарні оповідання про Махнівців, як страшних і безпощадних людей пригадалися мені… Та не було ради. Я узброївся, накинув плащ і сів з повстанцем на повозку. В наших ногах лежав легкий американський скоростріл, готовий до стріляння. Здорові прудкі коні гнали як вихор широким степом, по якому дув осінний вітер. Курява дусила нас і сліпила очі. Говорити було неможливо. Я вспів тільки ще раз підчеркнути, що їду до їх штабу як письменик-літописець, щоби зібрати матеріяли до історії. Ми оминали села і гналися дальше. Перед нами було 25 верств дороги. Кождої хвилі могли ми стрінутися з денікінськими стежами, бо терен цей був вже за нашим правильним фронтом. Мій товариш присадкуватий, з ясними кучерями і строгим обличчям, в рудій шапці з синім дном та в чорнім жупані і шараварах, сидів мовчки біля мене. Раз тільки витягнув ізза червоного пояса пістоль і оглянув старанно. За дві години ми вїхали в село Т., де стояв їх штаб. Обличчя моє облите потом і замазане порохом виглядало тепер так, як в мого товариша кожного дня. #визвольнавійна #moyaprosvita #гуляйполе #григорьєв #отаманія #diaspora #російськоукраїнськавійна #денікін #батько_махно #нестор_махно #історіяукраїни #історія #отаман #україна #зелений #отаман_зелений #мирослав_ірчан