Ніна Матвієнко: без своєї культури ми - ніхто скачать в хорошем качестве

Ніна Матвієнко: без своєї культури ми - ніхто

Українці мають свій побут, свої традиції, кожен народ повинен це мати, так він стає ідентичним, без цього ми - ніхто. Таку думку висловила українська співачка, народна артистка України Ніна Митрофанівна Матвієнко під час інтерв’ю «Журналісту». Ми поспілкувалися із легендою української народної пісні з унікальним голосом про цінність української культури, поцікавилися її думкою, чому важливо пам’ятати своє коріння, так як їй вдається це все нести у своїй творчості і водночас бути улюбленицею багатьох поколінь. «Така дивна річ. Молодь, чомусь, соромиться українського, навіть більше йдеться про народне, автентичне. Але це все ж нездоланні мелодії, які не можна вивчити до кінця. Це архаїка, яку не так легко осягнути. От я намагалася вивчити мамину мелодику, її мотиви, щоб співати, як мама. А вона мені каже: «Якщо ти будеш вивчати, як воно робиться, то ти не вивчиш, а якщо ти вивчиш пісню, то воно само у тебе буде з’являтися». І це справді так. З часом наче зітхання ідуть глибші у душі. Є такі мелізматики душі, коли є страждання, переживання, сум через якісь, можливо, приватні, побутові сторони, і вони такими хвильками відкладаються і на пісні. Розумієте, наскільки душа і пісня поєднані? Пісня – це голос твоєї душі, тому вона не може бути без мелізматики, без цих життєвих нашарувань. У мелодіях залишається твій стан. Я із задоволенням співаю сучасні пісні: «Чарівна скрипка», «Дикі гуси», «Місто спить». Із задоволенням акапельно співаю «Колись дівчино мила», мама її співала, і я. Потім я зустріла цю пісню у виконанні Квітки Цісик. Ця пісня – це часи моєї мами і часи її батьків. І я розумію, яке щастя, що саме Квітка Цісик підтримала цю романтику наших батьків. Таким чином наче нанизуються на родову ниточку намистинки. І разом із сучасними піснями я співаю і народні, часто акапельно. І в цей час тиша така у залі, якої я не відчуваю, коли співаю з музикою. Ти ж чуєш музику, але не чуєш тишу у залі, а коли ти одиноко (акапельно, - ред.) співаєш, то ти настільки довіряєшся слухачеві, ти наче сповідаєшся. Пісня моя не осиротіла. З цим багажем я показую, що у нас є побут, традиції, кожен народ повинен це мати, так він стає ідентичним. Ми приїжджаємо у Мексику на їхній фестиваль, де всі у масках, чи у Португалію чи Бразилію, там те саме (свої особливості і традиції, - ред.). Це ж цікаво. Це і є ідентичність. А кому буде цікаво, якщо ми своє з чимось перемішаємо і станемо ніким. Тому завдяки пісні я усвідомила, що я – насліддя великого роду. І це мене ще більше спонукає бути людиною і шанувати своє. Українці – сентиментальна нація. Ми дуже довірливі. Ця сентиментальність залишилася у поезії і піснях», - сказала Ніна Митрофанівна. Легенда української народної пісні з унікальним голосом за час своєї більш ніж 50-літньої творчої діяльності стала улюбленицею багатьох поколінь і не лише українців, які живуть на Батьківщині, але і по всьому світові. Ми поцікавилися у Ніни Митрофанівни, що її надихає, дає сил та енергії. «Чесно кажучи, я завжди хвилююся, коли іду на сцену, бо я не знаю, хто прийде і як це сприймуть. Особливо після Революції (Революція Гідності, - ред.), мої виступи були відкриті і йшли проти влади. Мені здавалося, що люди не прийдуть на концерти. Мені казали, що не їдьте на західну Україну, бо там Вас не чекають, тим паче не їдьте в Запоріжжя, Дніпро. Мені так дивно сказав батюшка (священик, - ред.). Але я їхала. Ви знаєте, були забиті зали. І я навіть розплакалася. Щодо публіки, так, звичайно, вона міняється. Я змінююся з літами, стаю старшою, моя публіка так само. Вони розказали своїм дітям і онукам про мене, і я бачу у залі глядачів різного віку, чимало молоді. Мене оновив Меладзе, а також Монатік. Таким чином, я в часі, ці люди стимулюють мене. Коли ти виходиш із хати, ти стаєш іншим. У хаті ти з опущеною головою щось шукаєш, переш, пораєшся, ти у русі. А тут виходиш на вулицю, і стільки сонця! І той маленький промінчик зігріває тебе. І ти одразу наповнився і помінявся. МИ всі такі, коли бачимо світло і світ божий у сонячному світлому опроміненні. Людина різностороння, не однакова завжди. У людини багато сторін її особистості. Але щодо внутрішнього стану, то, думаю, що це залежить від того, хто мене виховав. Я пам’ятаю мамині слова. Вона стояла біля вінка, а повз проїжджали начальники, бригадири, а вона стояла спиною до мене і промовляла як куля: бандити! І я через спину чула мамин протест проти того насильства, проти того, що робили з людьми. І це я несла із собою по інтернатах. Мене там оточували хороші люди, вихователі. А коли я приїжджала до мами, то вона мені завжди розповідала, щось таке, щоб я залишалася людиною. Вона не казала: «Ти – патріотка, ти – українка». Вона завжди казала: «Не забувай, хто ти і звідки ти. Будь людиною», - розповіла народна артистка України.