"Квітка", фрагмент оповідання читає автор. скачать в хорошем качестве

"Квітка", фрагмент оповідання читає автор.

У старому лісі на галявині росла квітка. Особлива – жовта. Звісно, що жовтих, синіх, червоних і білих квітів на галявині росло багато, але ця квітка була особливою. Коли сонце ставало зеніту, вона наче випромінювала світло, а не брала його, як інші. Вона і у спекотні дні берегла лагідну тінь для мурахи і божої корівки, які ховалися під її жовтий капелюшок від жорстокого сонця полуденного літа. Іншої такої квітки не було. Були схожі на неї, але такої не було. Вночі, коли Місяць блукав між хмарами, у срібному його торканні галявина завмирала, і усі квіти огортав морок. І лише жовта квітка не губила свого золотавого віночка. Дивна була квітка. Була? Саме так. Якось на неї весело скочив зелений коник і сказав: «Я твій янгол. Чого би ти хотіла?». «Я хочу мандрів». – відповіла квітка. здавалося вона давно чекала на того «свого» янгола. «Окей.» – весело відповів той і квітка миттю опинилася на скелястому березі смарагдового моря, а поряд з нею сидів, смішно склавши свої тоненькі ніжки, зелений коник і посміхався. «Як красиво. Як неймовірно красиво», – прошепотіла квітка. Хоча їй хотілося крикнути, сповістити весь світ про свою радість. Адже саме так вона бачила свій світ поза галявиною на якій їй вдавалося бути особливою, але та особливість стала звичною всім і не тішила її. Мураха і божа корівка брали від неї тінь, як годиться у спекотний день і торкалися її стебельця, наче вона їм була винна там бути. Сонце і Місяць здавалося і не знали про її існування. Хоча вся галявина брала і відпускала їхнє проміння через її світло, так знала про себе квітка. Тепер, тепер тут на скелястому березі моря, вона зможе отримати визнання, а поряд з нею її янгол – веселий тонконогий коник-стрибунець. І він як годиться навчить її бути тут. Навколо квітки окрім піску, вапняку та кришталиків солі не було нічого. Скеля тримала її як коштовність і це було чудом. Але чудо відбуте перестає бути чудом там, де нікому до того не має діла. Сонце, яке котилося по межі неба і моря не впізнало квітку. Може через те, що стрибунець затулив її своє ю тінню? Квітка відхилилася в бік, але і янгол відхилився так, що подовжив свою тінь, заважаючи промінню сонця впасти на капелюшок квітки. «Чого це ти?», - спиталася вона його. «Чого це я?», – засміявся стрибунець. «Хочеш скочу і мене не стане?», «А як же я?» – розгублено спитала квітка. «Ти тікаєш моєї тіні». – слушно зауважив коник. «Я хотіла торкнутися сонця», – сказала квітка, відчуваючи, що щось відбулося таке, чого вона не може зрозуміти. Щось трапилося з нею, а не з галявиною чи скелею. Щось змінилося в ній. Янгол знову засміявся, скочив на ніжки і стрибнув. Так, стрибнув, адже то був янгол-стрибунець. Квітка бачила смарагдове море. Кришталики солі блискотіли на сонці, вони, саме вони брали і віддавали світло у цьому житті. У житті, в яке попросилася квітка. Вона не була тут чужою, але вона не була тут рідною. Тут вона була просто квіткою. І навіть те, що вона тут була одна така, не робило її особливою. Бо і Сонце, і Місяць у теперішньому її житті не знали її. Вони, і Сонце, і Місяць, шукали її там на галявині у старому лісі. Тільки вони і шукали, бо і мураха, і божа корівка, не кажучи вже про інші квіти давно мали її за спогад. А спогад, то межа за якою починається нове інше життя. Андрій Дзюба