Сергій Жадан — Натаха (Я люблю цю країну) скачать в хорошем качестве

Сергій Жадан — Натаха (Я люблю цю країну)

Mercedes-Benz Глибока ніч стояла над нами, і зорі світили нам із піднебесся. І ось саме цієї глибокої ночі ми вибирались із бундесу. І коли така ніч і нікого навколо, і по радіо всі говорять лише польською мовою, на крайняк — німецькою, завжди згадуєш усіх рідних і близьких. Ось і я згадував собі, згадував, і не міг згадати. Як же так, думав, все життя – як оце польське радіо: жодної тобі поваги до православних, демократія, думав я, їбав я таку демократію. Що приховувала ця ніч? З чого все почалось? Партнери в Берліні, стрілки під російською синагогою, нормальний курс, гарантія на пів року з правом продовження. І оця ось жінка, ці ночі, повні вогню, готель, в якому вона працювала, і я шепотів їй – Натаха, твоє серце зараз у моїх руках, я відчуваю, яке воно ніжне й гаряче, і вона сміялась, відводячи очі – придурок, ну це ж не серце, це силікон, відпусти його, це зовсім не серце, серце у мене тверде і холодне, таке як хокейні шайби. І ось ми разом вибирались із бундесу, з її документами і моїми боргами, наче Марія і Йосип на двох віслюках, купуючи на заправках лише найнеобхідніше – консерви і презервативи. Вже десь під Варшавою, коли і консерви не лізли, і радіо глохло від утоми, я почав засинати, підіймаючись у піднебесся. І тоді на трасі з’явився мотель. Вона його помітила першою. Першою вона до нього і увійшла. Натаха, просив я її, тільки не радіо, лише пару годин, Натаха, дай охолонути своєму силікону, вимкни на хуй це радіо «Марія», що ти хочеш почути? Які новини можуть бути у католиків? В них немає новин з часу останнього хрестового походу. Дай відпочити своєму серцю, шепотів я, дістаючи свої пилки і ножиці, дай йому відпочити. За дві години, прокинувшись, витягнув її з душу і переніс до машини. Ну, думаю, справді – не ховати ж її до багажника, тупо якось: кохану жінку совати в багажник, хай уже сидить поруч зі мною, доїду до Мостиська – поховаю по-людськи. І вже на самому кордоні, не знаю, що зі мною трапилось, ранок був холодний і свіжий, і я на якусь мить відійшов собі відлити. І саме тоді вони й випасли наш мерседес – троє берлінських знайомих, котрі йшли по сліду, винюхували нас серед темних доріг, тепер стояли біля машини і говорили – тихо, говорили один до одного, тьолка спить, він десь поруч, тихо, не розбудіть тьолку, не розбудіть тьолку. Що такий смурний, братішка, — запитав український таксист, вже на виїзді з Мостиська, — що за діла? А що я міг йому сказати? Я ніби пілот Люфтваффе, так ніби юнкерс мій підбили а сам я встиг вистрибнути. Мені б тішитись, а я стою посеред лісу, і лише повторюю: блядь, ну звідки тут стільки білоруських партизанів? Ну що, далі водій почав співати, ясна річ — бандитські пісні, такі поморочені, що їх жодними словами не перекажеш, але приблизно таке: не плач, моє серце, не плач, не муч душу свою картонну, ми ще зустрінемось з того боку кордону. з того боку життя, з того боку державної митниці. ми ще побачимось де-небудь в районі Вінниці. я люблю цю країну навіть без кокаїну, небо це березневе, без тебе, серце, без тебе. кину все, що виніс, перепродам свій бізнес, вийду на берег Дунаю, там і сконаю. Відео — Олександр Швець, Zoo Cinema, 2024