Сумний вітер з України. Еміграція. скачать в хорошем качестве

Сумний вітер з України. Еміграція.

Український народ – безцінний скарб України. Всі, хто покинув рідну домівку у пошуках кращого життя, рано чи пізно стають заручниками власної долі. Життя на чужині накладає свій чорний відбиток на них і їхніх дітях. Асимілюючись з корінним населенням вони втрачають чистоту крові, генетичний код українця. КОД ДІТЕЙ і ВНУКІВ БОГА на Землі! Їм залишається (в кращому випадку) ламана мова і деякі традиції. Українська мова – це не просто набір літер і звуків, це мова дії і образів, мова ТВОРЦЯ. Український народ, проказуючи слово, має унікальну можливість бачити картинку – образ, тому й дано йому силою думки творити! Золота Магдалина. “Гей, розіллялось ти, руськеє горе, Геть по Європі і геть поза море!”. І. Франко, «Гей, розіллялось ти, руськеє горе...», 1898 Сумний вітер з України. Ой рано, раненько, до сходу сонця, Залетіла пташка у моє віконце. Сіла на покуті та й защебетала, Наче щастя, долі у Бога прохала. І води не пила, й пшениці не взяла, Лиш голівку свою під крилом ховала. Під крилом ховала й сльози витирала, Наче молодиця, що вдовою стала. «Хто тебе, серденько, скривдив сиротину? Чого так голосиш, мов мала дитина?». «Летіла я днину понад Україну, Надивилась, наслухалась і лиш домовина Зітре з пам’яті той жах, бо мені не сила. Пам’ятаю, як колись в той край прилітала, Людям весело жилося й усе процвітало. Вдень в роботі, у турботі всіляко бувало, А надвечір вся родина вечерять сідала. Вечеряли, жартували з дітками своїми, А в святую неділеньку в храм божий ходили. Коло хати, мов царівна, липа проростала. Там і я собі у гіллі гніздечко сховала. Милувалася й раділа з добрих господарів, Лад у всьому був у домі і не було чварів. Там і я собі жила і горя не знала, І щоднини на світанні пісні щебетала. Й того разу завітала я у ту господу, Думала, гніздо зів’ю, як кожного року. Прилетіла на подвір’я й хати не впізнала. Всюди чорно, бур’ян росте, все, мов повмирало. Я до липи – де ж та липа, де моя царівна? Нема листя, нема квіту, лиш всохле коріння. Нема в домі господині, що кути тримала, Нема матері у діток, що їх доглядала. Поїхала в світ за очі грошей заробити, Щоб могли її діточки краще неї жити. Працювала, як могла, і очі ховала, Бо не раз та чужина їй впоперек стала. Не раз кривдоньку терпіла, Не раз сльози лила. Лиш одна надія в серці у неї жевріла, Що повернеться додому і знову лад буде, І не підуть її діти, як вона у люди. Рік по році промайнув, як одна година. Повернулася додому й не знайшла родини. Чоловік, немов чужий, в чарку заглядає. Ну а діти, де ж вони? Лиш один Бог знає. Отака вона ціна отих заробітків. Нема родинного тепла й не візьмеш ні звідки. Тут чужа і там чужа, долю проклинає. Всім хотіла лиш добра – плоди пожинає. Полетіла трохи далі, щоб знайти родину, Де б змогла я гніздо звити у добру годину. В одній хаті плаче жінка й діток пригортає, Бо чоловік на чужині з іншою гуляє. В другій хаті сум, жалоба навік приписалась, Бо загинув син єдиний, хто ж догляне старість? Наліталась, надивилась із хати до хати І нема тепер для кого мені щебетати. Кому серце звеселити, хто мені зрадіє? По всій неньці Україні сумний вітер віє. Чом не любиш дітей своїх, Україно-мати? Чому кращі сини й доньки йдуть батракувати?». А я тую пташину із покуття зняла І теплом своїх долонь її зігрівала. «Не журися, моя мила, співаймо щомочі. Може врешті Україна теж розплющить очі. Заспіваймо, моя мила, може, все минеться Й наша славна Україна врешті схаменеться!». 03.11.06 Золота Магдалина. #Еміграція #віршіукраїнською #сучаснівірші #поезії #ЗолотаМагдалина