"Чому не цінуємо своїх еліт?". Розмова Оксани Забужко, Ірини Щукіної та Олени Гусейнової скачать в хорошем качестве

"Чому не цінуємо своїх еліт?". Розмова Оксани Забужко, Ірини Щукіної та Олени Гусейнової

Свого часу Євген Маланюк писав, що українцям бракує "почуття ієрархії" ─ що українське суспільство не має виробленої культури ставлення до своїх еліт. Навіть трагедія Голодомору українськими істориками досі напряму не ув'язується з винищенням сталінською адміністрацією у 1930-1934 рр. українських автохтонних еліт ─ як культурних, так і політичних, як старих, "петлюрівських", так і нових, "УСРР-івських" (націонал-комуністичних): опублікована торік монографія американської дослідниці Енн Епплбом "Червоний голод" вперше ставить цей елітоцид у належний історичний контекст, показуючи, що без попередньої "заміни еліт" і Голодомор не був би можливим. Те, що впродовж усіх наступних, після Голодомору, десятиліть наші історичні еліти залишалися політично небезпечною темою, і навіть два десятиліття незалежности мало що тут змінили, витворило в українському суспільстві своєрідний комплекс "соціальної меншевартості" ("плебейської нації"), наслідки якого даються нам нині взнаки на багатьох рівнях. Чималий відсоток громадян і досі готовий повірити, ніби в Україні "ніколи не було своєї еліти" і вона "тільки тепер починає складатися", ─ а це вже та неправда, яка відкриває шлях до особливо небезпечних, в умовах війни, інформаційних маніпуляцій. Чотири книжки видавництва "Комора" ─ перші дві книги повного зібрання листів Лесі Українки, "Notre Dame D'Ukraine" та "Твори. Переклади. Листи. Записи кобзарських дум" Михайла Косача ─ добра нагода розпочати давно назрілу публічну розмову про те, чим ми завдячуємо нашим історичним елітам і чому наше суспільство після 1991 р. досі не зуміло витворити нових, адекватних новим викликам історії. Чи справді ми безповоротно втратили той алґоритм формування провідних верств, який у 19-му столітті дозволив "батькам і матерям" українського модерного проекту навіть в умовах бездержавності зберегти за собою стратегічний контроль над майбутнім України? Які секрети "успіху на довгу дистанцію" таять для сьогоднішнього читача раніше недоступні йому документи "з перших рук", як листи Лариси та Михайла Косачів, і чого про суспільні реформи ми можемо навчитися з досвіду київських гуртків 120-літньої давности та перших українських політичних партій? Словом, чи не час нарешті повернути в українську історію нашу, надовго, було, викреслену еліту на роль провідного гравця - і побачити, як при такому повороті ця історія чудесним чином перетворюється з обіцяного Винниченком "читання до брому" ─ на обіцяну Ціцероном magistra vitae ─ "вчительку життя"?.." Додатковим приводом для розмови є перевидання книги-дослідження Оксани Забужко, присвяченої Лесі Українці "Notre Dame D’Ukraine: Українка в конфлікті міфологій"