У нас вы можете посмотреть бесплатно Сон - Тарас Шевченко (Читає: Петро Панчук) или скачать в максимальном доступном качестве, видео которое было загружено на ютуб. Для загрузки выберите вариант из формы ниже:
Если кнопки скачивания не
загрузились
НАЖМИТЕ ЗДЕСЬ или обновите страницу
Если возникают проблемы со скачиванием видео, пожалуйста напишите в поддержку по адресу внизу
страницы.
Спасибо за использование сервиса ClipSaver.ru
#shevchenko #tarasshevchenko #тарасшевченко #шевченко #kobzar #кобзар [Тарас Шевченко. Зібрання творів: У 6 т. — К., 2003. — Т. 1: Поезія 1837-1847. — С. 265-278; С. 699-706.] 💡 Якщо слово Тараса Шевченка відгукується у вашій душі й ви хочете, щоб його поезія й далі жила у сучасному звучанні — буду щиро вдячний за вашу підтримку 🙏 🎁Навіть невеликий донат — це крок до того, щоб Кобзар і надалі промовляв до сердець 💛💙. 👉Підтримати канал можна тут: https://donatello.to/DmytroLeontiev 💌 Духъ истины, его же міръ не можетъ пріяти, яко не видитъ его, ниже знаетъ его. Иоанна, глава 14, стих 17. У всякого своя доля І свій шлях широкий, Той мурує, той руйнує, Той неситим оком За край світа зазирає, Чи нема країни, Щоб загарбать і з собою Взять у домовину. Той тузами обирає Свата в його хаті, А той нишком у куточку Гострить ніж на брата. А той, тихий та тверезий, Богобоязливий, Як кішечка підкрадеться, Вижде нещасливий У тебе час та й запустить Пазурі в печінки, — І не благай: не вимолять Ні діти, ні жінка. А той, щедрий та розкошний, Все храми мурує; Та отечество так любить, Так за ним бідкує, Так із його, сердешного, Кров, як воду, точить!.. А братія мовчить собі, Витріщивши очі! Як ягнята. «Нехай, — каже, — Може, так і треба». Так і треба! бо немає Господа на небі! /266/ А ви в ярмі падаєте Та якогось Раю На тім світі благаєте? Немає! немає! Шкода й праці, схаменіться. Усі на сім світі — І царята, і старчата — Адамові діти. І той... і той... А що ж то я? Ось що, добрі люди: Я гуляю, бенкетую В неділю і в будень. А вам нудно! жалкуєте! Єй-богу, не чую. І не кричіть! Я свою п’ю, А не кров людськую! Отак, ідучи попідтинню З бенкету п’яний уночі, Я міркував собі йдучи, Поки доплентавсь до хатини. А в мене діти не кричать І жінка не лає, Тихо, як у Раї, Усюди Божа благодать — І в серці, і в хаті. Отож я ліг спати. А вже підпилий як засне, То хоч коти гармати — І усом не моргне. Та й сон же, сон, напричуд дивний, Мені приснився — Найтверезіший би упився, Скупий жидюга дав би гривню, Щоб позирнуть на ті дива. Та чорта з два! Дивлюся: так буцім сова Летить лугами, берегами, та нетрями, Та глибокими ярами, Та широкими степами, Та байраками. А я за нею та за нею, Лечу й прощаюся з землею. /267/ Прощай, світе, прощай, земле, Неприязний краю, Мої муки, мої люті В хмарі заховаю. А ти, моя Україно, Безталанна вдово, Я до тебе літатиму З хмари на розмову. На розмову тихо-сумну, На раду з тобою; Опівночі падатиму Рясною росою. Порадимось, посумуєм, Поки сонце встане, Поки твої малі діти На ворога стануть. Прощай же ти, моя нене, Удово-небого, Годуй діток; жива правда У Господа Бога! Летим. Дивлюся, аж світає, Край неба палає, Соловейко в темнім гаї Сонце зострічає. Тихесенько вітер віє, Степи, лани мріють, Меж ярами над ставами Верби зеленіють. Сади рясні похилились, Тополі по волі Стоять собі, мов сторожа, Розмовляють з полем. І все-то те, вся країна Повита красою, Зеленіє, вмивається Дрібною росою, Споконвіку вмивається, Сонце зострічає... І нема тому почину, І краю немає! Ніхто його не додбає І не розруйнує... І все-то те... Душе моя, /268/ Чого ти сумуєш? Душе моя убогая, Чого марне плачеш, Чого тобі шкода? Хіба ти не бачиш, Хіба ти не чуєш людського плачу? То глянь, подивися; а я полечу Високо, високо за синії хмари; Немає там власті, немає там кари, Там сміху людського і плачу не чуть. Он глянь, у тім раї, що ти покидаєш, Латану свитину з каліки знімають, З шкурою знімають, бо нічим обуть Княжат недорослих; а он розпинають Вдову за подушне, а сина кують, Єдиного сина, єдину дитину, Єдину надію! в військо оддають! Бо його, бач, трохи! А онде під тином Опухла дитина, голоднеє мре, А мати пшеницю на панщині жне. А он бачиш? Очі! Очі! Нащо ви здалися, Чом ви змалку не висохли, Слізьми не злилися? То покритка попідтинню З байстрям шкандибає, Батько й мати одцурались Й чужі не приймають! Старці навіть цураються!! А панич не знає, З двадцятою, недоліток, Душі пропиває! Чи Бог бачить із-за хмари Наші сльози, горе? Може, й бачить, та помага, Як і оті гори Предковічні, що политі Кровію людською!.. Душе моя убогая! Лишенько з тобою. Уп’ємося отрутою, В кризі ляжем спати, Пошлем думу аж до Бога, Його розпитати, /269/ Чи довго ще на сім світі Катам панувати?? Лети ж, моя думо, моя люта муко, Забери з собою всі лиха, всі зла, Своє товариство — ти з ними росла, Ти з ними кохалась, їх тяжкії руки Тебе повивали. Бери ж їх, лети Та по всьому небу орду розпусти. Нехай чорніє, червоніє, Полум’ям повіє, Нехай знову рига змії, Трупом землю криє. А без тебе я де-небудь Серце заховаю Та тим часом пошукаю На край світа раю. І знов лечу понад землею, І знов прощаюся я з нею. Тяжко матір покидати У безверхій хаті, А ще гірше дивитися На сльози та лати. ...... Повтий текст: http://litopys.org.ua/shevchenko/shev...